30 травня 2000 року. Похорон Ігоря Білозіра. «Час, мій коню, час!..»
У ніч з 8 на 9 травня 2000 року жорстоко вбивали Ігоря Білозіра. На очах у десятків людей у центрі Львова, за п’ятсот кроків до рідної домівки. У місці, яке він так любив, — воно ж і стало місцем його хресної дороги... 16 травня — півгодинна клінічна смерть, 28 травня — назавжди зупинилося серце. Ніхто й гадки не мав, що тиждень по тому сумному Івасюковому 22–му 1979 року — прийде таке ж трагічне 30–го травня, але вже 2000–го, Львів поховає на тому ж Личаківському цвинтарі Ігоря Білозіра, керівника колективу, перший виступ якого на професійній сцені Львівської філармонії відбувся у рік смерті творця „Червоної рути”, автора багатьох безсмертних пісень, що їх підхопила своїм глибоким пієтетом до пам’яті композитора львівська “Ватра”. 30 травня — 150 тисяч людей з усіх усюд проводжали молодий і багатообіцяючий талант в останню путь... Рука бандитів–убивць, що завдала смертельних ударів черевиками у голову лежачого на львівській бруківці композитора, жадала одного: тепла його крові. За те, що був українцем! За те, що був патріотом! Біополе фізичного тепла непересічної індивідуальності (як і вкотре вже в історії нашої нації) брутально зруйнували чужинці. Але біополе його духовності продовжує генерувати посеред нас, нині сущих. Від досвідом навчених — до, перспективно, продовжувачів пісенної слави Маестро. Ігор помер, щоб народитися... І жити вічно... Ми не змогли врятувати його за життя... Ми повинні зробити вічними його пісні, його музику. ... Львів давно не був таким багатолюдним і таким тривожно сумним. Ховали Ігоря Білозіра (в день народження Оксани) в чорному фраку з темно–вишневим метеликом, в якому він мріяв поїхати на її ювілейний концерт на першій сцені країни... „Кликну–свисну вороного: Час, мій коню, час! Час!..” Відео любительське. Подяка за збереження Ярославу Любінцю. м. Калгарі (Канада).
