Підйом на Шпиці. Вітер, який зносить думки.
Поставив намет просто на хребті. Вночі його кілька разів клало — вітер шалений, ніби випробовував, чи я справді хотів тут бути. Міцно не спалося, зате вранці — такий світанок, що не шкодуєш ні про що. Тиша. Гори дихають. Далі — маршрут, який відчуваєш ногами й серцем: Шпиці, Туркул, траверс Брескулу, підйом на Говерлу. І спуск на Заросляк — повільний, мовчазний, із втомою, що очищує. Так, було непросто. Так, спалив обличчя, бо забув сонцезахисний крем. Але саме цього я і хотів. Прожити. Відчути. Промовчати. На цю пригоду мене надихнула алегорична казка автора Андрія Зеленського «Семенові зорі» алегорична казка, де кожен образ і персонаж — невипадковий, а кожна подія, яка трапляється з головним героєм, спонукає його до глибоких філософських роздумів і важливих висновків, сприяє особистому зростанню. У Старих Плавнях, що простяглися вздовж Борисфену з одного боку, а з іншого — оточені валом, живе юнак Семен. У нього дивовижні ясні сині очі, глибокі, як саме Небо. Хлопець кохає Василинку, вони планують побратися, навіть хату Семен облаштовує, щоби привести туди молоду дружину. Проте перед тим, як одружитися, хлопець вирішує помандрувати за вали, щоби побачити село з іншого боку. Та найбільша мрія Семена — навчитися запалювати зорі.
