Сімдесят днів під піском Ра-Хетепа: хроніка прокляття, що не знає світанку

Під палючим сонцем Гізи, де піски зберігають подих богів, археологи знаходять розлом, про який не згадує жодна мапа. З нього здіймається подих часу — важкий, тягучий, мов саме вічність прокинулася. Вони спускаються в темряву, шукаючи істину, але натомість знаходять коридори, що дихають, і стіни, що дивляться. Тут кожен крок — випробування, кожен подих — жертва. Піраміда слухає, піраміда пам’ятає, піраміда годується страхом. Чи справді вони досліджують її — чи, можливо, це вона досліджує їх? Сімдесят днів між світлом і пітьмою, між богом і смертю, між людським і безмежним. Стародавні написи оживають, саркофаг відкриває очі, а час втрачає свій сенс. І коли останній день наближається, лишається лише одне питання: хто вийде назовні — людина чи тінь, що більше не знає, ким була? Піраміда мовчить, але її серце все ще б’ється. І кожен удар — це відлуння тих, хто не повернувся.