Тарас Шевченко. Мені тринадцятий минало.

Бідкаючись з того, як мало я насправді знаю українську поезію, я почала думати, а що ж я таки знаю. Ну і, звичайно, першим приходить Тарас Григорович і каже: "Ну мене ти мусиш знати!". Ну, так, мушу! "Мені тринадцятий минало" ще напевно в моєму дошкільному віці читала мені бабця. Ці спогади такі дорогі, то ж цього разу постаралась, щоб моя помічниця зі ШІ згенерувала мені осучаснене виконання "Мені тринадцятий минало" - миле, тепле, щемливе. Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було? Мені так любо, любо стало, Неначе в Бога...... Уже прокликали до паю, А я собі у бур’яні Молюся Богу... І не знаю, Чого маленькому мені Тойді так приязно молилось, Чого так весело було. Господнє небо, і село, Ягня, здається, веселилось! І сонце гріло, не пекло! Та недовго сонце гріло, Недовго молилось... Запекло, почервоніло І рай запалило. Мов прокинувся, дивлюся: Село почорніло, Боже небо голубеє І те помарніло. Поглянув я на ягнята — Не мої ягнята! Обернувся я на хати — Нема в мене хати! Не дав мені Бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози!.. А дівчина При самій дорозі Недалеко коло мене Плоскінь вибирала, Та й почула, що я плачу. Прийшла, привітала, Утирала мої сльози І поцілувала... Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє... лани, гаї, сади!.. І ми, жартуючи, погнали Чужі ягнята до води. Бридня!.. А й досі, як згадаю, То серце плаче та болить, Чому Господь не дав дожить Малого віку у тім раю. Умер би, орючи на ниві, Нічого б на світі не знав. Не був би в світі юродивим. Людей і Бога не прокляв