(Газети кажуть...) Коли помилки обертаються досягненнями
«Давайте чесно: усі ми робимо помилки. Переплутав файли на роботі, пролив каву на клавіатуру, відправив “я тебе кохаю” бухгалтеру — класика. Але не хвилюйся! Є шанс, що саме твоя помилка через сотні років потрапить у підручники історії… або хоча б стане мемом. Бо історія людства — це не суцільні геніальні ідеї. Це, здебільшого, випадкові фейли, які чомусь зайшли. Сьогодні поговоримо про те, як людство примудрилось робити великі відкриття… абсолютно випадково. На початку 20 сторіччя людство вже знало про існування інфекцій та мікробів, а ось вдало захищатись від бактеріальних інфекцій не вміло. Люди померали від того, що ми зараз лікуємо за тиждень. Лікарі могли хіба що ретельно змастили рану зеленкою та уповати на чудо господнє. Олександр Флемінг, шотландський бактеріолог, полюбляв бавитись із різноманітними мікробами. Як виявилось, ця пліснява виділяє чудодійну речовину, яку Флемінг не довго думаючи охрестив «пеніциліном», приділив цьому антибіотику багато часу та як міг просував у різних медіа та на конференціях. Але не вийшло, не фортануло. Пеніцилін швидко руйнувався та його важко було добути у чистому вигляді. Тому лише у 1939 році вчені з Оксфорду вирішили воскресити забуті досліди Флемінга. Вони змогли стабілізувати та очистити пеніцилін, провести усі необхідні досліди та у 1941 році провести лікування поліцейського, в результаті якого пацієнт успішно не вижив, але показав, що пеніцилін працює. Проблема була у малій дозі. Тож, як результат, Флемінг отримав нобелевку, пеніцилін врятував мільйони життів а ми отримали ще декілька безтурботних років до свого віку. Ну або турботних, тут як кому повезе. Наприкінці XV століття Європа марила одним — знайти короткий шлях до Індії. Бо спеції тоді були дорожчі за біткоїн на піку, а шовк приблизно як айфон. Проблема була лише в тому, що старі маршрути контролювали османи, а плисти навколо Африки — то як їхати в маршрутці о 8 ранку: довго, тісно й шансів вижити небагато. І тут з’являється Христофор Колумб — моряк і картограф, який вирішив, що Земля пласка тільки в головах плоскомозкових. І в 1492 році він вирушає на захід. Через два місяці — бах! — і вже Багами. Колумб щиро вірив, що це Індія, а місцеві мешканці — індіанці. Під час Другої світової всі активно займалися радіолокацією: треба ж було якось відслідковувати літаки й підводні човни. І ось у центрі сюжету з’являється магнетрон! Молодший брат Мегатрона. Насправді це прилад, який генерує мікрохвилі. Інженер Персі Спенсер тестував магнетрони, аж поки одного дня не помітив, що шоколадка в кишені тане швидше ніж зарпла. Будь-хто інший просто б поскаржився в бухгалтерію на “шкідливі умови праці”, але Спенсер вирішив: а давайте подивимось, що ще можна підсмажити. Поклав зерна кукурудзи — отримав попкорн. Компанія Raytheon одразу запатентувала цей винахід у 1945-му. Щоправда, перші моделі важили 340 кг і були розміром з шафу. Лише у 60-х їх зменшили настільки, щоб ними могли користуватись домогосподарки, студенти й усі, кому ліньки готувати. І тепер ми маємо магічний пристрій, який за дві хвилини робить піцу нестерпно гарячою з країв і холодною посередині. Кінець 19 століття в США був золотим часом для фармацевтів: замість нормальних ліків вони продавали “еліксири від усього” — від болю в животі, від нервів, від депресії та від приїзду тещі. Тоді з’явився Джон Пембертон, який вирішив, що головний біль треба лікувати по-серйозному — сумішшю листя коки та горіхів кола. Іншими словами, він варив офіційно легальний кокаїново-кофеїновий смузі. Його план був простий: продавати цей густий сироп як ліки. Але асистент випадково бахнув газованої води, і замість чергової аптечної гидоти людство отримало перший “солодкий наркотик” з приємним післясмаком. Тож Пембертон швиденько вигадав назву з логотипом та помер у 1888 році. Бізнес викупив Аса Кендлер і зайнявся агресивною рекламою, довівши Кока-колу до стану одного з найвпізнаваніших брендів у світі. У 17 столітті французькі ченці займалися тим, що зараз назвали б «агробізнесом з релігійною печаткою»: вирощували виноград і варили вино. Провінція Шампань була ніби нормальним районом для цього, але клімат там був прохолодніший, і виноград дозрівав із перебоями. Результат — кислуваті вина, які ще й весною вирішували повторно бродити, створюючи бульбашки. І так вже історично склалось, що вино з бульбашками вважалось другосортним. Але тут з’явився Дом П’єр Периньйон — чувак, який вирішив, що бульбашки — це не баг, а фіча. Він навчився контролювати процес і в результаті вина стали газованими спеціально. І тоді він гордо заявив: «Я п’ю зірки».